Щоб стратегувати на багатьох рівнях, перш за все необхідна публічна стратегія. Разом з тим саме її наявність дозволяє зрозуміти, що публічного рівня стратегування недостатньо.
Що таке публічна стратегія і навіщо вона потрібна?
Якщо інституційне стратегування становить основу дієвості системи стратегування, то публічне стратегування створює легітимність інституційного стратегування. Далі ми опишемо функції публічного стратегування.
По-перше, публічна стратегія дає підходи для розуміння того, що відбувається, задає критерії оцінки ситуації. До самовизначення наявної ситуації в стратегії, вона найчастіше розуміється як природній стан, іноді як хаос, криза або катастрофа. І тільки стратегія вперше оцінює реальні перспективи наявної ситуації і наявні в ній ресурси, що дозволять домогтися поставлених цілей. Таким чином, бачення перспективи й опис майбутнього є тверезий і прагматичний погляд на саме сьогодення.
По-друге, публічна стратегія говорить про ідентифікацію, тобто що саме ми будуємо, що саме ми розвиваємо: гуляй-поле, господарство життєзабезпечення, торговий та промисловий центр світу, центр світової культури, світовий простір комунікації, світову інфраструктуру. Залежно від того, який рівень амбіцій ми беремо на себе, такі стратегічні цілі ми і викладаємо, бо стратегічні цілі гуляй-поля, господарства, базару, заводу чи фабрики абсолютно відмінні від цілей інновацій, культурного та освітнього центру, середовища для світової та загальнонаціональної комунікації чи центру інфраструктурного розвитку.
По-третє, публічна стратегія задає наступність. Люди при владі завжди змінюються з часом, але якщо є стратегія, існує гарантія наступності і можливість довгострокового програмування та проектування. До вироблення публічної стратегії дуже часто так бувало, що керівники-наступники руйнували те, що починали їх попередники, бо не знали довгострокових цілей того, що робилося до них.
По-четверте, публічна стратегія відкрито говорить про підставу соціальної єдності щодо тих або інших цілей, і по суті конституює країну як єдину і неподільну. Стратегія – рухливий соціальний договір, що укладається на період, що обумовлюється владою з громадянами. Публічна стратегія забезпечує узгодження позиції різних політичних сил та центрів прийняття рішень і їх консолідацію усередині міської стратегії. Сфера забезпечення такої консолідації – публічна політика.
По-п'яте, якщо публічна політика дотримується заявленої публічної стратегії, це породжує суспільну довіру до влади, що привселюдно повідомляє визначені цілі і досягає їх. Зміст публічної стратегії дає стимул для приватного підприємництва, для закордонних інвесторів і для зовнішньої політики в цілому, збільшує довіру інших країн до країни, що діє на основі привселюдно заявленої державної стратегії, і створює змістовний простір міжнародного посилення держави.
По-шосте, публічна стратегія задає стандарти для інституційної стратегування. Тобто публічна стратегія щонайперше несе на собі лідерську функцію щодо процесів світу та держави взагалі, та щодо політики інших міст світу та інших міста держави зокрема. І саме ця лідерська позиція втілюється в інституційному стратегуванні.
По-сьоме, зміст стратегії розставляє орієнтири і пріоритети для поточної діяльності виконавчої влади, для середньострокових і короткострокових проектів, що не повинні суперечити публічній стратегії. Публічна Стратегія формулює політику у кожній з пріоритетних сфер. Публічна стратегія розвитку країни є єдиною підставою для формування державного бюджету (розробки та оприлюднення бюджетної резолюції, публічного її обговорення, детального опису статей доходів та видатків, публічний торг за кожен рядок всіма політичними силами, громадські слухання і тільки потім прийняття).
По-восьме, публічна стратегія дає підстави для критики. Наша сьогоднішня журналістська критика це обвинувачення влади в якихось дрібних гріхах. Стратегія дає можливість говорити по суті. Коли є стратегія, критика йде вже по тактичних питаннях.
По-дев'яте, якщо країна має стратегію, з нею і з її стратегією змушені рахуватися державна влада, інші країни. Якщо в країни немає стратегії, вона знаходиться у фарватері чужої стратегії. Стратегія неминуче породжує ситуацію стратегічного зіткнення. Це пов'язано з тим, що у будь-якої стратегії є як внутрішні альтернативні стратегії, що суперничають з нею, так і зовнішні стратегії. Причому на зовнішньому рівні ситуація перетворюється в безпосереднє зіткнення стратегій, і питання стратегічного двобою найчастіше вирішується шляхом перемоги однієї зі стратегій за рахунок поглинання нею іншої чи інших стратегії.
І останнє, стратегія задає етапи просування до мети чи цілей у часі. Це означає, що щороку або з будь-якою іншою періодичністю в країні осмислюють нові проблеми, ставлять перед собою нові цілі і відзначають рішення або нерозв'язання старих проблем, досягнення цілей або недосягнення. Це не соціальна динаміка яких-небудь процесів, це інше – здатність цілого суспільства країни, її еліти, її політичного керівництва не грузнути на довгі роки в рішенні одних і тих самих проблем, а домагатися поступальної динаміки соціального руху.
Публічна стратегія та багаторівневе стратегування
Традиційно країни, які в минулому мали централізовану економіку, будь-яку стратегію розробляють як адміністративний план заходів, напрямків роботи чи перелік завдань. Так само здебільшого розробляються більшість програм розвитку у сферах життя міста чи держави. Такими галузевими, господарськими, спрямованими на винятково економічне зростання без детально розроблених цілей гуманітарного розвитку та їх аргументації на сьогодні є безліч партійних програм, які досить необачно іноді називають "стратегіями".
Сьогодні ж навіть у своїх найкращих потугах партії, корпорації, політичні лідери чи бізнесмени вважають, що публічна стратегія це єдине, що нам необхідно. Проте без наявності в країні системи інституційного стратегування публічні стратегії партій на виборах це просто неправдива реклама. За наявності спроб винятково публічного стратегування ми не зможемо вийти на оперативний стратегічний простір дії.
Вийти на оперативний стратегічний простір дії для країни означає змінити політичну систему і урізноманітнити процеси стратегування: 1) описати Конституції новий тип влади – стратегічну владу та створити де-факто інституційне стратегування; 2) розробити публічну загальнонаціональну стратегію та узгодити її змістовно з інституційним стратегуванням; 3) перейти до трьохрівневої стратегії, запровадивши окрім публічного та інституційного – також ще й елітне стратегування.
Отже уже тільки після того, як ми створимо систему інституційного стратегування, розробимо публічну стратегію для країни, узгодивши її з інституційними стратегіями, з часом має прийти розуміння, що дієва довгострокова стратегія має бути набагато складніша. Публічна стратегія, зрештою, це стратегія для малорефлексивної повсякденної масової свідомості. Інституційна стратегія це стратегія для управлінців, які приходять у владу з політики, та використовують експертне знання. Хоча інституційна стратегія може бути рефлексивною, вона принципово не може бути контрафлексивною, складною, теоретично ґрунтовною, бо чиновники так складно мислити не можуть. Запит на складну, зрозумілу для дуже вузького кола стратегію, з'являється тільки тоді, коли буде зрозуміло, що публічна стратегія разом з інституційною не дозволяє робити нічого іншого, ніж забезпечувати мінімальну соціальну рівновагу та сяке-таке економічне зростання. А от для цивілізаційного розвитку в ситуації зіткнення стратегій країн, які впливають на нашу країну, для нас абсолютно необхідними є елітне стратегування.
При наявності інституційного та елітного стратегування змінюється ставлення до публічної стратегії. Публічна стратегія стає тим, чим вона і є в розвинутих країнах – оповіданням про майбутнє, яке читає демократична більшість всередині та ззовні країни. Інституційна стратегія стає більш компетентною завдяки участі у владі представників елітного стратегування. Тобто більш компетентнішими стають ігрові та сценарні стратегування влади. Елітна ж стратегія – це складний рефлексивний текст, з багатопозиційними сценаріями, з контрафлексивним способом мислення, з різними рівнями ігрового та сценарного аналізу і т.п. Саме в елітній стратегії можливі стратагеми – принципи стратегічних довгострокових дій країни, які не мають бути відомими демократичній більшості як всередині країни, так і (тим більше) назовні її.
Приклад такого оповідання для світової демократичної більшості – періодичні проекти ЦРУ, останній з яких "Проект-2020" є дуже цікавий. Цікавий в ньому не стільки сам зміст, скільки можливість порівняння бачення майбутнього для світової більшості, яке публічного оголошується, і тих реальних стратегічних дій, які дозволяють скласти уявлення про дійсні уялвення США на перспективу. Така різниця між баченням перспективи в публічній стратегії та баченням перспективи в інституційній та елітній стратегії є основою підходу до теорії багаторівневого стратегування.
Далі буде
Читати частини 1, 2, 3, 4, 5, 7, 8, 10
